Чому ти постійно на нервах під час війни — і це НОРМАЛЬНО | Що відбувається з психікою під час війни – пояснює психолог
Вступ: голос у голові, який каже “зі мною щось не так”
Ти прокидаєшся вночі від звуку, якого не було. Або від тиші — бо вона раптом здається підозрілою. Вдень дратуєшся через дрібниці, а потім соромишся цього роздратування. Плачеш без видимої причини — або, навпаки, не можеш заплакати навіть тоді, коли це “треба”. Думки скачуть, зосередитися неможливо. М’язи напружені, ніби тіло весь час чекає удару.
І десь посередині всього цього — тихий, але настирливий голос: зі мною щось не так. Інші справляються, а я — ні. Я слабкий. Я надламаний.
Зупинись.
Те, що ти відчуваєш — це не слабкість і не поломка. Це точна, біологічно обґрунтована, тисячоліттями підтверджена відповідь живої людської істоти на те, що відбувається навколо. І якщо після прочитання цієї статті ти відчуєш бодай крапельку полегшення — значить, вона зробила свою роботу.
Частина І. Що говорить наука: мозок під вогнем
Мигдалеподібне тіло — твій вічний вартовий
У глибині мозку є невелика структура розміром із мигдаль — амигдала (мигдалеподібне тіло). Її єдина функція — виживання. Вона не вміє розрізняти реальну загрозу і уявну. Вона не розуміє, що сирена — це “просто” сирена. Вона реагує раніше, ніж ти встигаєш подумати.
Нейробіолог Джозеф Леду у своїй фундаментальній книзі “The Emotional Brain” (1996) описав цей механізм: амигдала отримує сигнал про небезпеку приблизно за 12 мілісекунд — значно швидше, ніж кора головного мозку, відповідальна за раціональне мислення, встигає обробити ту саму інформацію. Це означає, що твоє тіло вже реагує — серце б’ється, м’язи напружуються, дихання пришвидшується — ще до того, як ти усвідомлюєш, що сталося.
Тепер уяви, що ця система працює в такому режимі місяцями. Роками.
Дослідження Рейчел Єгуди з Медичної школи Маунт-Синай (Нью-Йорк), яка понад 30 років вивчає ПТСР у ветеранів В’єтнаму, Перської затоки та вижилих у Голокості, показали: при тривалому стресі рівень кортизолу — гормону стресу — у людей з травматичним досвідом парадоксально знижується (а не підвищується, як очікується). Це означає, що тіло буквально “вигорає” від надмірної активації стресової системи і починає реагувати інакше. Більш гостро. Більш непередбачувано (Yehuda et al., “Cortisol levels in Vietnam combat veterans”, American Journal of Psychiatry, 1995).
Хронічний стрес і зміни в мозку
У 2010 році нейровчений Брюс Мак-Юен з Рокфеллерського університету узагальнив десятиліття досліджень: тривалий стрес буквально змінює архітектуру мозку. Зменшується об’єм гіпокампу — структури, відповідальної за пам’ять і орієнтацію в просторі та часі. Префронтальна кора, яка відповідає за прийняття рішень і регуляцію емоцій, стає менш активною. А амигдала — навпаки — “розростається” функціонально, стаючи ще більш чутливою (McEwen, “Stress, Sex, and the Structural and Functional Plasticity of the Hippocampus”, в: The Handbook of Stress Science).
Простою мовою: після місяців під постійною загрозою твій мозок буквально стає іншим. Це не метафора. Це нейробіологія.
Частина ІІ. Голоси з інших воєн
Ти не перший і не перша. Люди переживали це задовго до того, як психологія стала наукою. І вони залишили свідчення.
Перша світова: “снарядний шок” і перший крок до розуміння
Під час Першої світової війни британські та французькі лікарі зіткнулися з масовим явищем, якому не знали назви. Солдати, які фізично не мали жодних поранень, тремтіли, не могли говорити, ходити, їсти. Їм ставили ганебний діагноз: боягузтво. Дехого розстрілювали “за дезертирство”.
Британський лікар Чарльз Маєрс у 1915 році запропонував термін “shell shock” (снарядний шок) — вперше припустивши, що це медичний стан, а не моральна слабкість. Це був революційний крок. Маєрс писав, що симптоми — тремор, амнезія, параліч — є результатом того, що нервова система перевантажена понад будь-яку людську міру (Myers, “A Contribution to the Study of Shell Shock”, The Lancet, 1915).
Його колеги зустріли цю ідею з опором. Командування — з люттю. Але Маєрс виявився правий.
Друга світова: “бойова втома” і перший масштабний досвід лікування
До Другої світової вже зрозуміли: кожен солдат, якщо воює достатньо довго, зламається. Американський психіатр Джон Аппел у 1946 році після аналізу 2,5 мільйона випадків психіатричних втрат зробив висновок, який потряс військових: середній солдат витримував близько 200–240 днів активних бойових дій, після чого ставав психіатричним пацієнтом незалежно від своєї “витривалості” чи “характеру” (Appel & Beebe, “Preventive Psychiatry”, Journal of the American Medical Association, 1946).
200 днів. Не “слабкі” ламалися. Ламалися всі.
Цей висновок був настільки незручним, що його довго замовчували.
В’єтнам: коли ветерани повернулися — і не могли жити
В’єтнамська війна дала психіатрії найбільший масив даних про довгострокові наслідки бойової травми. Саме вона змусила АПА (Американська психіатрична асоціація) у 1980 році вперше включити до діагностичного посібника DSM-III діагноз “посттравматичний стресовий розлад” — ПТСР.
Психіатр Джонатан Шей, який роками працював з ветеранами В’єтнаму в Бостоні, написав книгу “Achilles in Vietnam” (1994) — і зробив щось геніальне: він порівняв свідчення своїх пацієнтів з “Іліадою” Гомера. І виявив, що Ахілл, описаний за три тисячоліття до Христа, демонструє ті самі симптоми, які сьогодні діагностуються як ПТСР: лють, відчуженість від людей, нечутливість, ризикована поведінка, нездатність спати.
Висновок Шея був невблаганним: “Те, що ми називаємо ПТСР — це не сучасна хвороба слабкої цивілізації. Це людська реакція на руйнування того, що він називав ‘themis’ — правильного устрою світу.”
Іншими словами: твоя психіка не зламалася. Вона відповідає на зламаний світ.
Стародавні свідчення: Геродот і перший задокументований ПТСР в історії
Грецький історик Геродот описав випадок афінського воїна Епізела під час битви при Марафоні (490 р. до н.е.): той раптово осліп просто під час бою — хоча жодного фізичного ушкодження очей не було. Сучасні дослідники вважають, що це один із перших задокументованих випадків конверсійного розладу — психосоматичної реакції на бойовий жах (Tritle, “Soldiers’ Trauma in the Ancient World”, 2010).
За понад дві з половиною тисячі років — та сама реакція. Та сама людина.
Частина ІІІ. Письменники та філософи, які назвали це вголос
Еріх Марія Ремарк: “На Заході без змін”
У 1929 році Ремарк видав роман, який продали мільйонними тиражами і спалили в нацистській Німеччині. У ньому є рядок, який варто прочитати повільно:
“Ми не молоді більше. Ми не хочемо завойовувати світ. Ми — утікачі. Ми тікаємо від себе. Від свого життя. Нам було вісімнадцять років, і ми тільки починали любити світ і існування; нас змусили стріляти в нього.”
Ремарк описує не лише фізичне виснаження — він описує те, що сучасна психологія називає моральною травмою: пошкодження не лише нервової системи, а й системи цінностей, уявлення про справедливість і сенс.
Віктор Франкл: сенс як рятівний якір
Австрійський психіатр Віктор Франкл пережив чотири концентраційні табори, включаючи Аушвіц. Його дружина, батьки, брат — загинули. У книзі “Людина в пошуках сенсу” (1946) він описав, що відрізняло тих, хто вижив психологічно, від тих, хто зламався навіть маючи шанс фізично вижити:
“Все можна забрати у людини, крім однієї речі: останньої з людських свобод — вибирати своє ставлення до будь-яких обставин, обирати свій власний шлях.”
Але Франкл не романтизував страждання. Він казав ясно: ненормальна реакція на ненормальні обставини є нормальною поведінкою. І саме це розуміння — не героїзм, а ясність — рятувало людей.
Симона Вейль: тяжкість як реальність
Французька філософ Симона Вейль, яка бачила іспанську громадянську війну зсередини (і була поранена), писала про те, що вона називала “affliction” — affliction як стан, що перевищує просто страждання: це стан, коли людина відчуває себе зменшеною, знеособленою, такою, що не заслуговує на увагу навіть Бога.
Її думка в есе “Love of God and Affliction” (1942) проливає дивне світло на досвід тих, хто живе під бомбардуваннями: коли людина перебуває в affliction, вона не може відчути ані Бога, ані любові людей, ані сенсу. І це не її провина. Це природа affliction. Розуміння цього — перший крок до виходу з неї.
Семюел Беккет і абсурд як чесність
Беккет написав “Чекаючи на Годо” після Другої світової. П’єса про людей, які чекають і не знають чого, і не можуть пояснити, чому не йдуть — стала символом екзистенційного паралічу. Але Беккет був не песимістом — він був реалістом. Його слова стали мантрою для багатьох:
“Спробуй знову. Зазнай невдачі знову. Зазнай невдачі краще.”
Це не про поразку. Це про те, що тривати — це вже перемога.
Частина ІV. Нішеві, але потужні джерела
Джонатан Літтелл і “Добросердечні”
Роман Джонатана Літтелла “Les Bienveillantes” (“Добросердечні”, 2006, Ґонкурівська премія) написаний від першої особи нацистського офіцера-есесівця. Це не виправдання — це спроба зсередини зрозуміти, що відбувається з психікою людини, яка щодня бачить смерть і стає її частиною. Літтелл показує дисоціацію — розщеплення між “я, який робить це” і “я, який спостерігає за собою” — як єдиний психологічний механізм виживання в умовах, в яких виживати неможливо.
Тім О’Брайен і “Речі, які вони несли”
Американський ветеран В’єтнаму Тім О’Брайен у своїй книзі “The Things They Carried” (1990) написав про те, що найважче нести — це не зброя і не спорядження. Це вина. Це пам’ять. Це обличчя тих, кого ти не врятував. Ця книга стала частиною програми реабілітації ветеранів у США — тому що вона дала людям мову для того, для чого мови не було.
Себастьян Юнгер і “Плем’я”
Журналіст і режисер Себастьян Юнгер у книзі “Tribe: On Homecoming and Belonging” (2016) зробив провокаційне спостереження: багато ветеранів після повернення додому почувалися гірше, ніж на фронті. Не тому, що фронт був кращим — а тому, що там було плем’я: спільна мета, взаємозалежність, відчуття, що ти потрібен.
Юнгер пише: сучасне мирне суспільство, з його індивідуалізмом і комфортом, часто не дає того, що давала небезпека — відчуття реальності і належності до чогось більшого.
Для тих, хто живе у країні, що воює: ти вже в племені. І це, як не дивно, може бути одним із ресурсів.
Частина V. Українські дані і контекст
Дослідження УЦПД та ГО “Сильні разом”
За даними дослідження Українського центру психічного здоров’я та психосоціальної підтримки (проведеного у 2023 році за участі понад 2000 респондентів), 67% опитаних повідомили про симптоми тривожності середнього або високого рівня, 48% — про порушення сну, 39% — про труднощі з концентрацією уваги. При цьому лише 12% зверталися по психологічну допомогу. Головна причина відмови — переконаність у тому, що “інші страждають більше” і що звертатися по допомогу — означає “скаржитися”.
Це означає: мільйони людей страждають мовчки, переконані у власній слабкості — тоді як їхня реакція є нормальною реакцією на ненормальне.
Робота психологів Кризового центру медичної психології
Команда Кризового центру медичної психології МОЗ України, яка працює з переселенцями та родинами загиблих, фіксує специфічний для тривалої війни феномен — “хронічне передчекання”: стан, коли психіка більше не може дозволити собі розслабитися, бо загроза не зникає. Людина живе в постійному стані готовності до удару, навіть у відносно безпечних умовах. Це виснажує більше, ніж одиничний потрясаючий досвід.
Психологиня Олена Луценко, яка працює з військовими та їхніми сім’ями, описує це явище так: “Найважче — не гострий стрес. Найважче — хронічне невизначення, коли людина не знає, коли це закінчиться і чи закінчиться взагалі. Це вимотує систему регуляції емоцій повністю.”
Дослідження Київського міжнародного інституту соціології
КМІС фіксує: рівень тривожності серед українців у 2023–2024 роках залишається стабільно високим, але разом з ним зростає і психологічна стійкість — те, що дослідники називають “посттравматичним зростанням”. Люди, які мають підтримку спільноти, сенс діяльності і доступ до базової інформації про своїй стан, демонструють значно кращі показники адаптації.
Це важливо: стійкість — не відсутність болю. Стійкість — це здатність продовжувати попри біль.
Частина VI. Що відбувається з тілом і розумом — крок за кроком
Дозволь пояснити науково і просто, що саме відбувається з тобою — бо розуміння механізму знімає почуття власної “поламаності”.
Фаза 1: Гостра реакція (перші тижні-місяці) Тіло мобілізоване. Адреналін і кортизол на максимумі. Ти можеш відчувати дивовижну ясність думок і дій — або навпаки, оніміння. Обидва варіанти нормальні. Це еволюційний механізм виживання.
Фаза 2: Хронічна адаптація (місяці-роки) Система намагається адаптуватися до нової “норми”. Але людський організм не розрахований на постійну загрозу. Починаються збої: порушення сну, проблеми з концентрацією, підвищена дратівливість, соматичні симптоми (головний біль, проблеми з травленням, хронічна втома).
Фаза 3: Виснаження регуляції Якщо стрес не знижується і немає ресурсів для відновлення, система регуляції емоцій виснажується. Людина або “вибухає” через дрібниці, або впадає в емоційне заціпеніння. Те й інше — спроба психіки захистити себе.
Психолог Пітер Левін, автор соматичного досвідування (Somatic Experiencing), показав у своїй роботі “Waking the Tiger” (1997): травматичний стрес “застрягає” в тілі саме тому, що природний цикл активації і відновлення не може завершитися. Твоє тіло хоче “вийти” з реакції — але зовнішня ситуація не дає.
Частина VII. Релігійний вимір: коли ламається не лише психіка, а й Бог
Цю частину можна пропустити, якщо вона не твоя. Але для багатьох вона — найболючіша.
Один із найважчих аспектів тривалої війни — теодицея: проблема зла. Чому Бог дозволяє це? Де Він, коли гинуть діти?
Юдейський мислитель Еліє Візель, вижилий у Голокості та Нобелівський лауреат, описав у своїй книзі “Ніч” (1960) момент, коли він побачив, як вішають хлопчика — і почув, як хтось поруч прошепотів: “Де Бог?” — і відповів собі сам: “Ось він — він висить тут, на цій шибениці.”
Це не богохульство. Це крик людини, в якої зламалися всі категорії, всі пояснення, весь попередній досвід Бога. І Візель не відрікся від Бога — він продовжував з Ним сперечатися. Бо сперечатися — значить продовжувати відносини.
Православний богослов Олег Давиденков у своїх роботах про аскетичну традицію описує стан, який ченці називали “спустошенням” або “богозалишеністю” — коли людина більше не відчуває присутності Бога, не відчуває нічого. І ця традиція говорить: це не покинутість. Це — очищення. Це — перехід.
Незалежно від твоїх переконань, є в цьому щось важливе: твоє відчуття, що “щось сталося з тобою глибоко” — не помилка. Глибоке і справді потрясено. І саме це може стати точкою відновлення — якщо дати йому час і підтримку.
Частина VIII. Що це НЕ означає — і що це означає
Це НЕ означає, що ти назавжди такий/така
Мозок має нейропластичність. Дослідження Мартіна Селігмана, засновника позитивної психології, та його команди показали: навіть після важкої травми можливе посттравматичне зростання — не просто “повернення до норми”, а розвиток нових якостей, глибшого розуміння того, що важливо (Tedeschi & Calhoun, “Posttraumatic Growth: Conceptual Foundations and Empirical Evidence”, Psychological Inquiry, 2004).
Це означає, що тобі потрібна підтримка — не сила волі
Сила волі — прекрасна річ. Але вона не лікує нейробіологічні зміни в мозку. Уявляй це так: якщо ти зламав ногу — ти не можеш “вирішити” ходити нормально. Тобі потрібна шина. Може, операція. Час.
Психіка — не виняток.
Це означає, що ти не самотній/самотня
Мільйони людей в Україні і в усьому світі — зараз і протягом усієї людської історії — відчували те саме, що відчуваєш ти. Вони залишали свідчення в книгах, у дисертаціях, у діагностичних посібниках, у поемах і листах. Вони казали: я тут. я пережив. це можна пережити.
Замість висновку: лист до того голосу всередині
Тому тихому голосу, який каже “зі мною щось не так” —
Ти не правий. Або не права.
З тобою все так. З тобою відбувається те, що відбувається з будь-якою живою, чутливою, небайдужою людиною в умовах, які перевищують усе, для чого нас “запрограмувала” еволюція.
Твоя нервова система не зламана. Вона виснажена — від того, що занадто довго тримає занадто багато.
Твої емоції — не слабкість. Вони — свідчення того, що ти живий/жива. Що тобі не все одно.
Твоя тривога — не ворог. Вона — сторож. Просто сторожу треба іноді дати відпочити.
І якщо сьогодні ти зміг/змогла дочитати цю статтю до кінця — це вже означає, що в тобі є сила. Навіть якщо ти її зараз не відчуваєш.
Вона є.
Клінічний психолог Іриня Ягубова
Записуйтеся на консультацію психолога онлайн та в Києві в Святошинському районі.
Не чекайте — відкрийте для себе спокій та щастя, які заслуговуєте, сьогодні!
Telegram
+38 (097) 877 13 74
а також додавайтеся в інстаграм:
З любов’ю, психолог Ірина Ягубова.